Читать онлайн книгу "По той бік світла"
По той бiк свiтла
Юлiя Шеко
Катя до нестями любить свiт та усiх, хто його населяе. Вона мае усе, що могло б забезпечити iй тихе, невагоме, але таке бажане для кожного щастя – тiльки доля нахабно втручаеться у ii плани. За мiсяць до весiлля, Катя помирае вiд раптового серцевого нападу. Воно одразу ж потрапляе до мiсця, в якому вирiшуеться майбутне душi i дуже швидко розумiе, що не отримае доступ до раю, допоки не виконае найголовнiшу свою мiсiю – не знайде власного вбивцю… Маневруючи мiж незнайомцями та близькими людьми, Катя вперше усвiдомлюе, що була занадто слiпа до оточуючих i дiзнаеться неймовiрнi речi про власне життя, яке стало лише початком ii довгого шляху до вiчностi.
Юлiя Шеко
По той бiк свiтла
Цей день назавжди залишиться у моiй памятi. Для пересiчного громадянина вiн був цiлком звичайним, по-лiтньому теплим осiннiм днем – жодних кривавих протестiв, повалення з п’едесталiв вiдголоскiв комунiстичноi влади, надзвичайних подiй, якi так тривожили наше населення ще зовсiм нещодавно. У небi не лiтали загрозливi хмари, не падав неочiкуваний град, не мело заметiллю; навпаки, погода заслiплювала стомлених перехожих своею жагою та вiрою у краще, вселяючи схожi думки у всiх довкола. Завдяки цьому на ранiше засмучених обличчях запалювалися посмiшки та здригалося серце вiд раптового, не пояснюваного словами щастя.
Менi було 20. Вiк iдеальний для кожного – коли вже немае дитячих страхiв, але у душi й досi сидить зародок чогось неймовiрного. Почуття окриленостi, що захоплюе та огортае тебе зусiбiч, даруючи передчуття неймовiрного майбутнього.
На вiдмiну вiд багатьох своiх ровесникiв, я нiколи не впадала у депресiю чи вiдчай. Мене не турбувало як я виглядаю в очах iнших, я не переймалася тим, що замiсть новенького I-phone маю банальну Nokia, яка давно вийшла з моди. Менi було плювати на те, що про мене думають, хоч я й завжди намагалися подобатися людям. Це були не награнi, фальшивi емоцii, котрi закрадаються у сучаснi душi – я й справдi була вiдкрита свiтовi та випромiнювала йому назустрiч свое свiтло, натомiсть навiть не чекаючи вiд нього зворотного. Я знала, що свiт i так достатньо любить мене.
Можливо, iскри ейфорii розпалювалися ще й фактом мого весiлля, котре мало вiдбутися найближчим часом, а точнiше – 27 вересня, яке, здавалося, вже чекае мене за рогом. Я марила сiмейним життям, була готова розцiлувати кожного, хто траплявся на моему шляху, адже в iхнiх обличчях я бачила тiльки його – свого обранця. Свого милого, доброго, лагiдного коханого, який так грайливо лоскотав менi шию, що вiд цього усiм тiлом розносилися невидимi метелики.
Так, я знала це вiдчуття.
Але…
Цей день мiг би бути нiчим не примiтним. Банальний осiннiй день, розпал бабиного лiта, яке зовсiм скоро обiцяло змiнитися морозною, сухою зимою.
Але я добре запам’ятала цей день. Адже вiн став датою моеi смертi…
Я – свiтло, а ви не бачите Мене
Я – шлях, а ви не йдете за Мною
Я – iстина, а ви не вiрите Менi
Я – життя, а ви не шукаете Мене
Я – учитель, а ви не слухаете Мене
Я – Господь, а ви не коритесь Менi
Я – ваш Бог, а ви не молитесь Менi
Я – ваш найкращий друг, а ви не любите Мене
Якщо ви нещаснi, то не звинувачуйте Мене у цьому…
Цей довгий коридор, здаеться, тягнеться у безкiнечнiсть. З двох бокiв розташувалися десятки непримiтних дверей, зовсiм не схожих на звичнi – високi, вузькi та без натякiв на присутнiсть дверних ручок. Я збентежено стою перед ними, допоки не вiдчуваю чийсь доволi сильний поштовх у спину; обертаюся, аби побачити хто це зробив, але поруч нi душi. Навколо немае нiкого, хто мiг би допомогти менi з вибором, тому я набираюся смiливостi та пiдходжу до найближчих дверей. Вони самi прочиняються передi мною, коли я впритул наближаюсь до них.
– Зайнято! – кричить хтось по той бiк, але я не в змозi розгледiти хоча б щось – яскраве свiтло б’е менi в очi i позбавляе будь-якоi можливостi зорiентуватися у примiщеннi.
Я повертаюся назад до коридору i бачу як дверi самостiйно зачиняються за мною.
Ступаю ще кiлька крокiв. Стою перед наступними дверима кiлька хвилин, потiм несмiливо стукаю до них, намагаюся розгойдати, але згодом розумiю, що це марно – адже я тiльки-но бачила, що вони й самi вiдчиняються.
Тому продовжую своi пошуки i просуваюся ще трiшки вперед.
Цього разу невидима сила одразу ж впускае мене всередину. Ця кiмнатка схожа на звичайний офiс у такiй самiй звичайнiй багатоповерхiвцi – чотири столи та стiльцi з високими спинками туляться попiд стiнами, посерединi порожнеча; вiльне мiсце, аби людям було зручно маневрувати у кiмнатцi.
За одним зi столiв сидить жiнка. На вигляд iй рокiв тридцять, бiляве волосся затягнуте у хвiст, а на носi симпатичнi, акуратнi окуляри. Вона пiдiймае на мене погляд i стримано говорить:
– Проходьте.
Я iнстинктивно пiдкоряюся ii наказу i сiдаю прямо навпроти неi – на жорстку, низеньку табуретку.
– Ну що, Катерино Георгiiвно, вiтаю вас, – промовляе жiнка офiцiйним тоном i замовкае.
– Що це за мiсце? – цiкавлюсь я у своеi спiврозмовницi.
– Це шар розподiлу, – пояснюе вона, але менi це все одно нiчого не дае.
Вона бачить, що я розгублено клiпаю очима, насправдi не второплюючи куди потрапила.
– Загалом, це не так i важливо, – каже жiнка знову за хвилину. – Головне, що ви потрапили до мене не просто так.
Я зачаровано слухаю ii i запалююсь зацiкавленим поглядом.
– Розумiете, у нас чiткi шаблi iерархii, кожен вiдповiдае за власний вiддiл, – починае вона доводити менi поки що незрозумiлi речi. – Десятки осiб розкиданi по чисельним кабiнетам, якi невпинно виконують свою роботу i приймають певнi категорii людей. Ми усi працюемо заради однiеi мети, але тiльки я несу найважливiшу мiсiю…
Вона знову мовчить, а я не наважуюсь поворухнути рукою, яка розриваеться вiд раптового нападу сверблячки; i продовжую вслухатися у ii слова, нагостривши вуха.
– Ви взагалi щось пам’ятаете? – питае нарештi жiнка.
Я перериваю своi спогади у спробi знайти щось корисне та важливе, але у головi зiяе цiлковита порожнеча.
Тому я тiльки хитаю головою i знизую втомленими плечима.
– Це буде важко… – простягае вона пiсля моеi невимовленоi вiдповiдi. – Як ви почуваетесь?
«Нiби на прийомi у психотерапевта», – хочу сказати я, але натомiсть вимовляю:
– Досить добре.
У принципi, я не звикла жалiтися людям на щось iз того, що непокоiть мене та й сама нiколи не зосереджувала на цьому уваги. Все, що е колись минеться – не зважаючи на те, гарне воно чи погане.
– Прислухайтеся до себе, – бiльш м’яко говорить незнайомка. – Вас точно нiчого не турбуе?
Я заплющую очi та промацуе невидимим поглядом кожну дiлянку свого тiла i розумiю, що зовсiм нiчого не вiдчуваю. Хiба що легкий вiдголосок тягнучоi болi у легенях, мовби пiсля недавно перенесеноi пневмонii.
– Ви точно не пригадуете мить вашоi смертi?
Їi ненав’язливий голос розноситься у моiх думках неспинним вихором та занадто галасливим ехом.
Померла? Вона, певно, жартуе …
– Я зрозумiла, – говорить жiнка, нiби прочитала усе за моiм виразом обличчя. – Так, ви померли вiд серцевого нападу… Вас знайшли в одному iз провулкiв, але було вже запiзно. Утiм, вас усе одно б не врятували.
Фатум? Отже, така й була моя доля – померти молодою, навiть не спробувавши на смак принади сiмейного життя?
А як же Вадим? Як же мама iз братом? Що вони робитимуть без мене? Адже зовсiм нещодавно загинув i батько, також, як за iронiею, вiд iнфаркту…
Нарештi спiврозмовниця знiмае своi окуляри та торкаеться моеi руки, наче хоче заспокоiти. Але навiщо? Вибору в мене все одно бiльше немае… Не можу зрозумiти тiльки одного – де усе ж таки я знаходжуся та чому й досi не потрапила до очiкуваного небесного раю? У головi закрадаеться зловiсна думка, що для мене закритi ворота Божого царства i тепер я буду змушена вiчно маятися у муках пекельного вогню.
Чи, може, менi потрiбно пройти чистилище, перш нiж потрапити до рук Господа?
Те ж саме питання я ставлю i незнайомцi навпроти.
– Цiкаво, хто поширюе цi безглуздi розповiдi про чистилище? – дивуеться вона.
– Ви хочете сказати, що його не iснуе? – питаю у вiдповiдь. – А як же мiсце, де на вагах вимiрюють усi чесноти та недолiки людини? Мiсце, яке стае вiдправною точкою до вiчного життя та вирiшуе куди саме ти маеш втрапити?
На ii вустах легка усмiшка i я розумiю, що вже не перша, хто ставить iй таке питання.
Чесно кажучи, важко повiрити, що передi мною на незручному стiльцi сидiли сотнi, а то й тисячi, наляканих людей, котрi, як i я, гадки не мали що роблять у цьому тихому кабiнетi.
– Душi потрапляють на Землю саме задля того, аби виправити своi минулi помилки i зробити з них вiрнi висновки – саме вона i е своерiдним чистилищем. Ви нiколи не цiкавилися фiлософiею перевтiлення? Вона мае дуже багато послiдовникiв i я можу вам сказати, що не даремно. Саме це вчення було подароване людям i мало б вiдкрити iм очi на те, як варто жити, аби вiднайти одвiчний спокiй. На жаль, не всi до нього дослухаються… А у нас тут тiльки два варiанти.
Жiнка дивиться на мене непроникним поглядом, мовби намагаеться зрозумiти чи уловила я сенс ii слiв.
– Що буде зi мною? – стурбовано питаю я.
Усвiдомлюю, що нiколи достатньо не розмiрковувала над тим, що буде пiсля моеi смертi. Так, я багато про неi читала, до дiр затерла стару, мамину Бiблiю та завжди намагалася жити по честi.
Та чи думала я, що покину цей свiт так скоро?
– Розумiете, у вас лишився певний борг у цьому життi i вам варто його вiдпрацювати, – таемничим голосом говорить незнайомка, хоч i намагаеться виглядати байдужою.
Я притихаю, зливаючись у единому подусi iз стиснутим повiтрям, що оточуе нас.
– Вам варто знайти свого вбивцю, – виносить вердикт спiврозмовниця, мов суддя, що зачитуе свiй вирок.
– Але ж ви самi сказали, що у мене трапився серцевий напад. – розгублено простягаю я.
– Так, але не з природних причин, – пояснюе жiнка. – Ви б могли прожити довге життя, якби… А утiм, ви маете самi все зрозумiти. Я не можу бiльше вам нiчого сказати.
Вона кладе доглянутi руки на стiл i чекае, допоки я знову вiднайду дар мови.
– І що ж я маю знайти? – питаю я. – Чи кого? У моему оточеннi були тiльки люблячi люди – кому б знадобилося мене вбивати?…
Цi питання так i залишаються у пiдвiшеному станi, допоки я не пiдхоплюю iх та не повертаю назад до комiрчини думок – адже тепер знаю, що сама маю iх вiдгадати.
– Ходiмо, я проведу вас, – каже бiлявка i встае з-за столу.
Вона пересуваеться доволi швидко, тому я ледь поспiваю за нею.
– Хто ви? – звертаюсь я до неi, коли ми пiдходимо до глухоi стiни.
– Працiвник, що сумлiнно виконуе свою роботу, – говорить вона i бере мене за руку.
За якусь мить ми опиняемось у звичайнiй квартирi – невеличкiй, але доволi затишнiй студiо з начиненою кухнею та просторим коридором.
– Тут ви мешкатимете, допоки буде потрiбно, – каже вона i вже, здаеться, збираеться зникнути.
Я стрiмко ловлю ii за лiкоть.
– Чекайте, а що ж робити менi?
– Ви маете самi все зрозумiти, – повторюеться вона i справдi розчиняеться у повiтрi, наче досвiдчений фокусник-iллюзiонiст.
Я лишаюся сама, а надворi лиш тихо гудять поодинокi автiвки та зринають далекi голоси перехожих.
Де я, що маю робити, куди далi йти?
Перше, чого я бажаю – це бiгти до Вадима, аби запевнити його, що зi мною все добре. А потiм навiдати матiр з Богданом, аби також сповiстити гарну новину.
Цiкаво, як вони вiдреагують, коли побачать мене? Адже, певно, вже вважають мене мертвою…
Я застигаю перед високим дзеркалом у вбиральнi. У ньому вiдбиваеться крупна та висока жiночка рокiв сорока п’яти, з прогалинами сивого волосся на круглiй головi iз мiцною шиею.
Усвiдомлюю, що у такому виглядi вони навряд чи впiзнають мене…
Я зустрiчаю Вадима бiля пiд’iзду. Вiн сидить на лавцi та гортае вранiшню газету – його улюблене заняття i найважливiший пунктик у проводженнi вiльного часу. Вiн кидае на мене стрiмкий, байдужий погляд та знову поринае у читання, в той час як у мене вибухають всерединi блискавки.
Ось вiн, поруч. Я можу торкнутися його руки чи щоки, але не здатна це зробити. Можу тiльки уявляти як вiн вiдреагуе, коли сорокарiчна незнайомка неосяжних розмiрiв кинеться на нього з раптовими обiймами.
– Вадим? Я можу з вами поговорити?
Мiй голос скреготить вiд натуги та надмiрного палiння, до якого я сама нiколи не вiдчувала тяги. Цiкаво, чия зовнiшнiсть дiсталася менi? Чи не зустрiну я випадково когось з «ii» знайомих?
– Ви хто? – грубо питае вiн.
У його очах вiдбиваеться обережнiсть та засторога, яка перемiшуеться густими краплинами далекого смутку.
– Мене звати… Азалiя, – вигадую на мiсцi.
– Дуже приемно, але зараз не найкращий час для знайомств, – говорить вiн i знову засовуе нiс у щоденне видання.
– Розумiю, – кажу я, адже й справдi знаю як йому важко зараз доводиться.
Вiн виглядае пригнiченим та розгубленим, мовби кошеня, якого щойно вiдлучили вiд материних грудей. Що робити? І що буде далi?…
– Я хотiла поговорити з вами з приводу Катi.
Вадим виструнчуеться одразу ж як чуе мое iм’я.
– Про що саме? – здивовано питае вiн.
– Справа у тому, що я шукаю ii вбивцю… – простягаю я i бачу як звужуеться його обличчя.
Вiн, нiби, не вiрить менi.
– Вона померла вiд серцевого нападу, – тихо каже вiн. – Яке ще вбивство?
– У нас е пiдозри, що ваша наречена померла завдяки чиiйсь допомозi.
– У кого це – «у нас»? – ставить Вадим цiлком резонне питання.
Вiн завжди вiдрiзнявся надмiрною обережнiстю, особливо в контактах iз незнайомцями.
– У караючих органiв, – ляпаю я i розумiю як безглуздо звучить моя вiдповiдь.
Але, Вадим, здаеться, пропускае ii повз вуха.
– Ви з карного розшуку?
Я киваю головою, бо не наважаюся збрехати йому в очi – нехай вiн сам довигадуе собi те, що вважатиме за потрiбне.
– І що? Ви вважаете мене ii вбивцею?
У його сiрих очах з’являються променi зухвалостi та виклику, а вуста мiцно стискаються у тонку лiнiю.
– Пiд пiдозрою знаходиться кожен, хто тiсно спiлкувався iз Катею, але зараз я лише бажаю поспiлкуватися iз усiма ii близькими людьми.
Я бачу, що його напруга поступово зникае, звiльняючи мiсце для iнших емоцiй. Страх, гнiв, вiдчай? Я до кiнця не можу зрозумiти що саме вiн зараз вiдчувае.
– Добре, питайте, – здаеться вiн i зазирае менi в очi.
Вiн вдивляеться у них настiльки пильно, що, здаеться, впiзнае у цьому чужому, затурканому поглядi щось рiдне. Але як би я не хотiла, щоб це було правдою, усвiдомлюю, що це все тiльки мариться менi.
– Коли ви востанне бачилися iз Катею?
Це перше, що спадае менi на думку. Та й узагалi – як я, молода, недосвiдчена дiвчина, яка не знае в областi кримiналу нiчого бiльшого за коротенькi розповiдi Агати Крiстi, може проводити допит?
– В день ii смертi, – щиро каже Вадим. – Вона збиралася пройтися весiльними салонами, аби пiдiбрати собi сукню, а я збирався на роботу…
Я намагаюся освiжити у пам’ятi його слова та пригадати хоча б щось – але у головi все ще сяе дiрка невiдомого.
Я не можу сказати, що повнiстю втратила пам'ять. Я добре пригадую своiх близьких людей, свое дитинства, юнацтво, зустрiч iз Вадимом… Я навiть пам’ятаю про день нашого першого поцiлунку та точний час, коли вiн зробив менi пропозицiю.
Тiльки останнiй день, котрий став для мене вирiшальним я згадати не в силах.
– Вона йшла туди сама? – питаю я, силомiць вивiльняючи себе зi спогадiв.
– Скорiше за все, нi, – промовляе Вадим. – У неi було кiлька близьких подруг, можливо, вона брала iз собою одну з них. Хоча, не виключаю, що Катя могла вирiшити провести свiй вояж у самотностi.
– Але ж обирати весiльну сукню цiкавiше у компанii товаришок? – питаю я, не чекаючи на вiдповiдь. – Наскiльки я знаю, вона була досить вiдкритою та комунiкабельною дiвчиною…
– Так, ви правi, – погоджуеться Вадим. – Але iнколи вона любила гуляти на самотi. Казала, що тiльки так може вiдпочивати та вiдновлювати свою енергетику.
Звiсно ж, вiн правий. Вадим як нiхто iнший знав, що я жити не можу без вiльного простору i маю знаходити хоча б пiв годинки, аби проводити iх наодинцi iз власним «Я».
Але такий радiсний момент, як обрання весiльноi сукнi здаеться менi не найкращим часом для усамiтнення.
– Ви сварилися останнiм часом? – питаю я про всяк випадок.
У моiх думках лишився тiльки один позитив та радiсть вiд спiлкування з цим чоловiком. Та що, як я просто забула про негаразди?
– Нi, – швидко вiдповiдае вiн, але його голос звучить непереконливо. – А утiм… Їй вже не буде вiд цього гiрше. Так, ми посварилися в той день i, певно, саме тому я не можу собi це пробачити. Здаеться, нiби через це вона не вiдпускае мене…
Вадим на мить заплющую очi, а я ледь тримаю себе в руках, аби не вчепитися у його шию та переконати, що я не тримаю на нього зла.
Щоб не трапилося, я готова усе тобi пробачити.
– З якоi причини була ваша сварка? – питаю я, волiючи насправдi не чути вiдповiдi.
Але я маю знати все, щоб докопатися до сутi – iнакше, навiщо мене знову прислали сюди?
– Просто я такий дурень… – простягае вiн.
Я бачу, що йому важко пояснювати своi особистi переживання жiнцi, якоi вiн нiколи ранiше не бачив до цього моменту.
Вiн розгублений. Чи зрозумiе вона його?
Але я бачу, що вiн не можу приховувати вiд право охоронницi (як вiн сам вважае) такi речi.
– Я натякнув iй, що ми маемо вiдкласти весiлля, – нарештi говорить вiн, намагаючись при цьому зробити голос упевненим. – Менi запропонували переiхати на певний час до Стокгольму, але з единою умовою – я мав бути вiльним вiд сiмейних обов’язкiв. Звiсно, iй це зiпсувало настрiй. Вона не сварилася зi мною у загальноприйнятому розумiннi, хоч я й бачив наскiльки боляче iй усе це чути. Катi узагалi не любила з’ясування стосункiв – iй було легше прийняти чужу точку зору, нiж попри все вiдстоювати власну. Вона вважала, що життя надто коротке, аби витрачати його на сварки.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ul-ya-sheko/po-toy-b-k-sv-tla/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения